Зірки харківського футболу.

«ОСТАННІЙ З МОГІКАН»

Напевне, справжні прихильники шкіряного м’яча добре пам’ятають, як у 1985 році цікаво відзначалося в нашому місті 75-річчя харківського футболу. Найважливіші події віднесено було на 8-е червня, коли майстри «Металіста» проводили свій календарний матч зі «Спартаком». Під час перерви на зелений газон були запрошені ті, хто захищав спортивну честь Харкова ще в довоєнні роки, – ветеранів нашого футболу.і, мабудь, усім запам’яталася невисока, рухлива постать колишнього гравця збірної СРСР Сергія Копейка, якость по – молодечому підкинув угору тільки – но подарований йому м’яч з автографами гравців харківського клубу і, як колись, спритно жонглюючи ним, пішов з майданчика, дивуючи технікою навіть гравців, молодших за нього на 40 – 50 років. А після матчу, під трибуною, давно вже сивий, але молодий душею Копейко довго сидів поруч з Миколою Петровичем Старостіним – давнім приятелем та колишнім партнером по збірній. Жартували, згадували минуле, з особливою теплотою вимовляли приз віща тих, кого вже немає. Знову говорили про вкарбоване у пам’ять ветеранів найцікавіші епізоди колишніх матчив. Скільки ж іх було? Безліч. І не один залишив досить яскравий слід у вітчизняному футболі.

Свій довгий, зовсім нелегкий спортивний шлях 14-річний С.Копейко розпочав у неспокійному 1921 році. Разом з братом Павлом, Юрком Кондратенком, братами Н. і М. Княжевськими, Борисом Багаєвським, та іншими підлітками із затишного Лопатинського провулка ганяв він зроблений з ганчір’я м’яч з бичачим пузирем замість камери. Їхніми кумирами, зразками для наслідування були тоді молоді «зірки» нового харківського футболу: І.Привалов, М.Кротов, Я.Алфьоров, М.Капустін та інші. Хлопці намагалися старанно копіювати не тільки гру, а й звички, одяг, зачіски своїх героїв, і інколи саме це, другорядне, для них було найголовнішим. А Сергія поза спортивне життя провідних гравців цікавило значно менше, ніж їхні суто футбольні якості. І всю свою енергію , хист, технічні і тактичні таємниці. Особливо ж цінним було те, що Копейко, підростаючи, тільки – но виходячи на велику арену, вмів відбирати з широкого арсеналу «зірок» лише найбільш корисне, доцільне, а потім сміливо імпровізував.

Неординарність молодого Копейко фахівці вже почали помічати. У всякому разі, 1923 року юного форварда запросили до тільки – но створеної команди «Будівельник». І невдовзі Сергій став Ії лідером. Шанувальники футболу вже знали його призвіще. А одна з найпопулярніших того часу в республіці команда «Желдор» у 1928 році запросила спритного гравця до себе. Однак у клубі залізничників Копейко грав недовго. На початку 30-х років на футбольних газонах України безроздільно панувала яскрава, могутня та дружна харківська команда «Динамо». Брати Фоміни, Привалов, Шпаковський, Норов Губарєв, Міщенко, Кладько, Паровишников – ось до цього славетного ансамблю прагнув потрапити С.Копейко.

Високотехнічний, комунікабельний, невгамовний, коли слід було «завести», підтримати жартом партнерів, кмітливий та веселий Копейко легко знайшов спільну мову з досвідченими «асами» динамівського клубу. До того він вже й сам упевнено почувався в когорті «зірок». Прізвище харків’янина знайшло місце в списку кращих гравців країни 1933 року, він вже не раз виступав за другу збірну СРСР, утримував міцні позиції у збірній ЦР «Динамо», збірній Харкова, брав участь у багатьох міжнародних зустрічах.

12 червня 1938 року, виступаючи серед найсильніших клубів країни, сільмашівці приймали на своєму полі провідну команду країни тих років – московське «Динамо», кольори якого відстоювало ціле сузір’я уславлених майстрів: А.Акимов, Л.Корчебоков, Г.Качалін, М.Семичастний, А.Чернишов, М.Якушин, О.Пономарьов та ін. І в тому, що чемпіонам СРСР довелося тоді піти з поля переможеними , велика заслуга С.Копейко. Ні, не він забив той єдиний гол, що й вирішив на користь харків’ян долю надзвичайно напруженого матчу – зробив це на 38-й хвилині правий крайній «Сільмашу» Ф.Лук’янченко. Але Копейко настільки злагоджено та надійно побудував оборону своїх воріт, що титулованим гостям майже не вдавалося наносити загрозливих ударів. А коли за 20 хвилин до кінця зустрічі динамовці раптово одержали право на 11-метровий, бездоганно зіграв воротар харків’ян Анатолій Стеценко. Він парирував потужний удар капітана гостей С.Ільїна.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, С.Копейко разом із «Серпом і молотом» евакуювався до Саратова, випускав боєприпаси. В тому ж цеху, так само, як і Копейко, по 12 – 14 годин на добу, працював і колишній воротар збірної СРСР О.Бабкін. Влітку 1944-го, коли наближення Перемоги стало вже відчутним, патріоти футболу вирішили знову зібратися на стадіоні. Їхній «Металіст» радував земляків – харків’ян, які працювали ще там, на Волзі.

А навесні 1945-го на честь свята Перемоги ВЦРПС оголосив всесоюзний турнір серед кращих команд виробничих колективів. У якому взяв участь і «Металіст». Команда вдало дійшла до 1/4 фіналу, але до м. Горького, на чергову зустріч з місцевим «Торпедо», їй довелося добиратися три доби. До стадіону виснажені гравці потрапили лише за годину до початку матчу. От і довелося харків’янам програвати.

У тому ж 1945-у 38-річний Сергій Копейко повернувся до рідного міста, і вже восени поруч із зовсім ще молодими Г.Борзенком, О.Бакуменком, А.Рабиновичем, О.Левченком, Г.Кацаєм та іншими з успіхом грав за першу команду «Дзержинця – попередника сучасного «Металіста». Потім прийшов час вийти на газон вже у іншій якості, і на стадіоні «Піонер» веселого, по – хлопчачому азартного й швидкого тренера С.Копейко завжди оточувала юрба дітлахів. Він будь – кого вмів і вміє запалити. Ще й зараз, хоч і розпочав уже Сергій Георгійович свій дев’ятий десяток, працює він у Шебекіно дитячим тренером, і молоді ще заздрять його невичерпному гумору, запалу, рухливості. До речі, що таке справжній спортивний режим, С.Копейко знає з власного досвіду. Він суворо дотримувався його «залізних» принципів протягом усього життя і завжди радить своїм численним учням поводитися так само.

На знімку «Дзержинець» (1945 рік). Четвертий зліва – направо (стоїть) – С.Копейко;

Перший справо – наліво – М.Соловйов; другий – О.Бакуменко; третій – О.Леньов;

Четвертий – Г.Борзенко; лежать крайній справа – А.Рабинович.

Ю.Грот. «Вечерний Харьков» – 1988год