Орденом "За заслуги" III степени награжден: Евгений Филиппович Лемешко - заслуженный тренер Украины, старший тренер футбольной команды "Металлист", обладатель Кубка СССР 1988 года ! Как говорится в подписанном Леонидом Кучмой Указе, он награжден за весомый личный вклад в развитие и популяризацию отечественного футбола, подготовку молодых футболистов, подъем международного спортивного престижа Украины и по случаю 110-летия украинского футбола!

20 июля 2004

 

Есть в футболе люди, чьи имена неизменно ассоциируются с командами, которым они посвятили большую часть жизни - как игроки или тренеры. Лобановский и Блохин - это киевское "Динамо", Прокопенко и Старухин - "Шахтер", Кучеревский и Протасов - "Днепр". С харьковским "Металлистом" - 1980-х точно также связывают Евгения Лемешко. С тем коллективом Евгений Филиппович проработал 12 лет, приведя его к победе в Кубке СССР, высшему успеху в истории харьковского клуба.

Футболом Лемешко занялся достаточно поздно, только в 15 лет (ничего удивительного - война!), вернувшись в родной Николаев из эвакуации. Играя за ремесленное училище, стал третьим призером всесоюзного первенства "Трудовых резервов". Затем защищал ворота команды завода 61 коммунара, на котором работал в кузнечном цехе. Оттуда и попал в "Судостроитель". В 1949-м, на сборах в Одессе, молодой вратарь прикоснулся к мечте. Его команда играла товарищеский матч с киевскими динамовцами, за которых он с детства болел. Завершили встречу вничью - 1:1. Голкипером заинтересовались киевские тренеры, но наставник николаевцев, упросил подождать до конца сезона, чтобы не лишать команду единственного по сути вратаря.

По иронии судьбы, вместо одной столицы, Лемешко отправился в другую - Харьков. Один из первых своих матчей за харьковский "Локомотив" Лемешко сыграл против "Зенита", харьковчане победили. А накануне там же, в Ленинграде, киевское "Динамо" уступило с разгромным счетом своим одноклубникам. Ночью Женю разбудил тренер: "Собирайся, тут за тобой майор приехал..." Первой фразой военного было обвинение в уклонении от армейской службы. А на дворе был 1950-й. В сопровождении майора он улетел в Киев, где его отвели к замминистра МВД республики. Тот выдал обычную в таких случаях фразу: "Или будешь играть в "Динамо", или отправим за Можайский семафор..."

В Киеве Лемешко пришлось привыкать к вратарским перчаткам, так как в Николаеве он обходился без них. Тогда речь шла о том, чтобы форму на всю команду собрать, не до изысков. Кроме того, Женя неплохо играл в баскетбол и волейбол, так что мяч для него был ручным в буквальном смысле. Перчатки, которые тогда предлагала промышленность, были неудобными. Чтобы мяч не выскальзывал, они с основным голкипером "Динамо" легендарным Олегом Макаровым пользовались специальной мазью-липучкой, которую тот привез из-зи границы. В общем, увереннее себя Лемешко чувствовал с голыми руками, хоть и кожа на ладонях порой лопалась, и риск травматизма был выше. Доигрался до того, что оба мизинца были вывернуты наружу, после чего уже пришлось пользоваться перчатками постоянно.

Пребывание Лемешко в "Динамо" пришлось на период, когда киевский клуб добился своих первых всесоюзных успехов. За серебром чемпионата СССР 1952-го последовал выигрыш Кубка СССР-54. Кстати, как считает сам Евгений Филиппович, им повезло, что соперник в финальном матче был не из Москвы. Коллективы из периферии, гостившие в те годы в столице Союза, практически не имели шансов в борьбе с хозяевами, за которых часто "играли" и судьи. Всех игроков выигравших "хрустальный трофей" наградили реставрированными наручными часами "Победа".

Восемь с лишним сезонов в Киеве Лемешко провел в роли дублера Олега Макарова. Возможность побыть первым судьба предоставила ему перед самым уходом из команды - в африканском турне 1958-го. "Динамо" тогда завершало сезон визитами в Египет, Судан и Эфиопию. Макаров в первом же матче сильно повредил ключицу и выбыл из строя. На поле главным было выстоять первый тайм - потом солнце садится, и становилось чуть легче дышать. Ему не суждено было стать звездой киевского "Динамо", но команде отслужил верой и правдой. В ее ранних исторических успехах, без сомнения, есть доля его заслуги. Пытался завершить карьеру в родной николаевской гавани, но оттуда дернули в "Шахтер", тогда еще представлявший город Сталино. Там Лемешко-игрок провел свои последние поединки на высшем уровне.

Лемешко-тренер начинал в Хмельницком, и перед тем как найти главную команду своей жизни, поработал также во Львове, родном Николаеве и Херсоне. А затем были двенадцать сезонов в харьковском "Металлисте", который под руководством Лемешко выбился из второй союзной лиги в высшую, завоевал Кубок СССР и дебютировал на евроарене. Все делалось постепенно, своими силами, без могущественных покровителей во властных кабинетах. Команду не хотели пускать в первую лигу. "Металлист", став чемпионом Украины, согласно положению, должен был автоматически переходить в первый дивизион. Но харьковчан обязали сыграть стыковые матчи с воронежским "Факелом". Справедливость восторжествовала: Обменявшись домашними победами - по 1:0, "Металлист" победил в серии пенальти.

Лемешко слыл тренером, которого подопечные и любили, и боялись. Но бояться его должны были только нарушители режима или те, кто на тренировках филонил. Сам ведь он, и став тренером, не щадил себя на занятиях. После того как все отработали, мог оставаться еще на пару часов и стучать по воротам, натаскивая голкиперов. Потому-то и от игроков по максимуму требовал. Иногда - не совсем педагогичными методами. Кто-то, как Леонид Буряк, абсолютно не нуждался в подобных наставлениях, являясь примером во всем - даже в отношении к экипировке. А кто-то мог "принять на грудь" не только на сборах, но и перед самым ответственным матчем.

Вот известная история озвученная самим Лемешко: "Перед финалом Кубка, Деркач и Романчук - два центральных защитника - рисковали в Москву не поехать. На собрании команда проголосовала за то, чтобы отчислить штрафников. Можно, конечно, и отчислить, но кто будет играть в финале? В общем, наверное, это не педагогично, но я сказал, что выводы сделаю после матча. Обыграли "Торпедо" - 2:0. Романчук подходит, руку тянет: "Филиппыч, спасибо!" А я ему "Да пошел ты!..." Каким был бы диалог в случае нашего поражения, даже представить боюсь".

Дочь Евгения Филипповича замужем за одним из самых результативных форвардов советского футбола Олегом Протасовым. Как-то накануне матча "Металлиста" с днепропетровским "Днепром" Наташа нарушила негласное табу и позвонила отцу на базу, попросив вечером приехать домой. На кухне сидел худенький паренек, форвард "Днепра", которого глава семьи видел до этого всего однажды, но сразу запомнил. Еще бы, он в той встрече такой гол "Металлисту" положил! А тут - новый шок: привет папа, знакомься, мы решили пожениться. "Я до сих пор не знаю, где и как они познакомились, - говорит Евгений Филиппович. - Но я счастлив, что у меня такой зять - прекрасный, порядочный во всех отношениях человек".

Расставание тренера с командой стало большой неожиданностью. Коллектив впервые в истории пробился в еврокубки. На заводе Малышева (главного и единственного спонсора "Металла" тех лет) и тренера и футболистов почитали. Да и премиальными предприятие из военно-промышленной обоймы, наверное, не обделяло. Фонд зарплаты у клуба действительно был очень большой. Но не потому, что у завода денег куры не клевали. Команда перевыполняла план - стадион всегда был забит до отказа. Государство получало свой процент, а остальное отдавали команде. Правда, через завод получали квартиры и покупали машины. Из трех "Волг", которые в год полагались предприятию, одну выделяли команде. После выигрыша Кубка Союза пообещали дать возможность приобрести автомобили всем игрокам. Но на всех, как водится, не хватило. И тем, кому не досталось машин, на праздновании кубкового успеха подарили велосипеды. Это казалось просто издевательством. А ведь обешания о машинах футболисты слышали из уст тренера. Поскольку он не смог добиться выполнения обещанного, вынужден был уйти. Вот такой он, Лемешко - самый успешный тренер "Металла" в советской истории.

Один із небагатьох в українському футболі, хто досяг великих успіхів в ігровій і тренерській кар'єрі, Євген Пилипович Лемешко, проте, рідко гостює на сторінках вітчизняної преси, і це надто дивно, бо розповісти йому дійсно є про що - позаду 65 років яскравого життя, відданого футболу...

"БАТЬКОВІ ЗАВДЯЧУЮ ПОДВІЙНО"

- Де і як все починалося, пане Євгене?

- У рідному Миколаєві. Мушу завдячувати своєму батькові, бо й до футболу залучив якраз він. Сам не грав, але болільником був пристрасним. Працював він на суднобудівному заводі імені 61-го комунара, там, у заводському районі і мешкала наша сім'я. Зрозуміло, що стадіон тамтешній став для дітлахів своєрідним магнітом - притягував до себе повсякчас.

- Ганяли м'яч до темряви, батьки докликатися не могли...

- Ну, ганяти м'яч з ранку до вечора не могли, бо роботи вистачало - діти з пролетарських сімей од неї ніколи не звільнялись, але коли батьки вибиралися сюди на відпочинок, то й ми бігли за ними. Тож і виходило, доки старші вправлялися в умінні "забивати козла", менші щодуху лупцювали шкіряного м'яча.

- І ви, напевно, попервах голи забивали? Адже воротарями, як відомо, стають, а не народжуються?

- От і ні - відразу став у ворота. Причому, не завдяки сумнозвісному "залишковому" принципу, - ні, на здоров'я ніколи не скаржився й статурою, що називається, вийшов, - але за власним бажанням. Подобалося, мабуть, тому, що в грі багато, якщо не все, залежить од воротаря. Такі випробування мене цілком влаштовували.

- Однак дитинство ваше припало на війну. Це якось позначилося на симпатіях до футболу?

- Не тільки на війну - на після воєнну розруху теж. Що чотири евакуаційні роки випали х моєї футбольної історії, те, гадаю, всім зрозуміло. Проте труднощі тільки загартовували характер, і це пізніше мені не раз ставало в пригоді. Вже вдома, коли навчався в ремісничому училищі, воєнрук Михайло Іванович - фанат спорту в найкращому розумінні цього слова - захопив нас і волейболом, баскетболом, легкою атлетикою. Все допомогло, все пригодилося.

"ЯКБИ НЕ СТАВ ФУТБОЛІСТОМ, ТО БУВ БИ КЛАСНИМ КОВАЛЕМ."

- Після ремісничого куди ваш шлях проліг?

- Ясно куди, на завод. Мені було шістнадцять - на той час вважалося, що цілком достатньо для самостійної праці. Роки повоєнні, а "мужиків" бракувало. А в мене, крім природної сили, ще й фах був - кваліфікований коваль. Пригадую, в підручних у мене ходив здоровий, сорокарічний дядько. І працював я не де-небудь, а в головному цеху суднобудівного. Вийшов би з мене класний коваль, якби не став футболістом.

- Значить футбол не відпускав?

- Ні. "Засвітився" я ще в міських змаганнях, виступаючи за восьме ремісниче училище. О, ті миколаївські чемпіонати, - змагалися в них 30, а той усі 40 команд! - не рівня нинішнім. Особливо "дербі" - скажемо, восьме училище проти другого. Звичайно, не могли мене не помітити.

- А миколаївські воротарі, знаю, славилися далеко за межами міста, Мабуть, і у вас був місцевий кумир?

- Не сказав би, що кумир, але щось подібне, справді, в усіх початківців буває. Надто уважно стежив за Войтенком - одним з найяскравіших миколаївських голкіперів. І, Димов подобався. Та в мене завжди непростий характер був, я прагнув до самоутвердження, тож схилятися перед авторитетами не вважав за потрібне.

- І прийшов час, коли покликали вас у ворота?

- Спочатку тренер Натаров, очевидно, невдоволений грою першого номера, покликав свого помічника: "А ну давай сюди свого коваля!". Так-от 17-річним і з'явився я в заводській команді, що виступала на першість України.

- Ну, рівень достатньо серйозний для тих часів. Не боялися, пане Євгене?

- Боятися - не в моєму характері. Та й щось таки виходило в мене, якщо тренери провінційних команд навперебій рекомендували мене клубам визнаних футбольних центрів. Мовляв, заберіть собі Лемешка, бо він не дає нам виграти в Миколаєва.

"У ЛЕНІНГРАДІ МЕНЕ ЗААРЕШТУВАЛИ І З КОНВОЄМ ДОСТАВИЛИ В КИЇВ".

- І таки послухалися "доброзичливців", забрали з Миколаєва?

- Звісно, що так. На має бажання, зрозуміло, ніхто не зважав - часи тоді були зовсім інші, ніж зараз. А забрали до Харкова, в елітний "Локомотив". Чесно кажучи, скаржитися на долю 19-річному хлопцеві ну ніяк не випадало - тим паче, що симпатизував мені й сам Кривонос, перший залізничник України і щедрий опікун відомчої команди. І може, так і залишився б у Харкові надовго, та - знову ж таки - часи були не ті.

- Здогадуюсь, тепер уже подібним чином "покликали" до Києва?

- Більш ніж подібним. У тому ж таки 1950 році зійшлося так, що мій "Локомотив" і київське "Динамо" водночас грали в Ленінграді. Ми перемогли "Зеніт", відстоявши ворота "сухими" а кияни поступилися своїм одноклубникам з розгромним рахунком. А далі події розгорталися динамічно, мов у добре закрученому детективі. Прямо у готелі "Європейський" мене заарештував якийсь майор і, не давши нікому отямитися, під конвоєм доставив у ... Київ. Дорогою зі мною ніхто не розмовляв, передумати довелося всякого. Зрозумів усе, коли опинився в кабінеті міністра внутрішніх справ. Розмова була коротка і жорстока: граєш тільки за "Динамо", або відправляєшся туди, де Макар телят не пас. Часу на роздуми не не дали - мовляв, дорогою і так надумався. Та й вибору в мене просто не було - хіба жарти, 50-й рік надворі...

- У довідниках зазначено, що в "Динамо" ви дебютувати ще того сезону.

- Так і було. А знаєте, проти кого грав? Іронія долі - проти "Локомотива". Пам'ятаю, пройшов матч на "Динамо", харків'яни виграли 1:0, але моєї вини в тому не було, бо А.Горохов забив з пенальті.

"ПРИРОДА МЕНІ ВИЗНАЧИЛА БІЛЬШЕ, ПРОТЕ НІ ЗА ЧИМ НЕ ШКОДУЮ"

- Пане Євгене, чи вважаєте свою воротарську кар'єру щасливою?

- Натякаєте на те, що небагато назагал офіційних матчів провів за "Динамо"? Так тодішні шість-сім десятків ігор таки щось значили! І характер - він теж свою роль відіграв. Кликав мене в Київ тренер Фокін, але працювати довелося в основному з Ошенковим. Як кажуть, у таких випадках, найшла коса на камінь.

- Але в такому разі ви могли змінити команду. Невже нікуди не кликали?

- Як це не кликали? В серйозні команди України, в Ленінград, навіть про Москву мова заходила... Та піти я не міг нікуди знову ж таки через характер. Однолюб я - і все цим сказано. "Динамо" для мене було всім. І колективу такого ще треба було пошукати, і друзів...

- Що з тих часів вам особливо дороге?

- Не що, а хто - це передусім. Люди, людські взаємини... Не ідеалізую, звичайно. Всяке траплялося і всякі теж. Але взагалі гріх скаржитися на той колектив. От ми з покійним Олегом Олександровичем Макаровим - земля йому пухом - постійно конкурували за місце в основному складі, проте щиро поважали один одного. Про підлість у стосунках тоді й гадки не було. Ні, хоч природою мені визначалося більше, ні про що не жалію.

- Тим більше, що й пам'ятних змагальних сторінок не забракло.

- Я грав і в тому дивному одноколовому турнірі, коли "Динамо" вперше завоювало срібні медалі союзного чемпіонату. Дивному, бо проводився він - майже повністю - на московських стадіонах. І до найпершого українського Кубка СРСР, як кажуть, руку доклав... Але запитайте мене про одну-єдину миттєвість, що зосталася в пам'яті на все життя, і здивуєтесь відповіді.

- І що ж це було, пане Євгене?

- Йшла остання хвилина матчу з московським "Динамо", ми вигравали один м'яч. І тут сам-на-сам зі мною вискочив К.Бєсков. За лічені долі секунди в пам'яті промайнуло все, що пережив дочі - ну, геть як тоді, коли віз мене конвой із Ленінграда. Кинувся під удар, як кидаються - вибачте за порівняння - на амбразуру. Ми виграли - і щастя киян було безмежне! Ще б пак, ішов, здається, 53-й, то ще було те московське "Динамо"...

"КЛИКАЛИ МЕНЕ ПОЖЕЖНИКОМ, А РОЗЛУЧИЛИСЯ - З БУДІВНИКОМ".

- Ви дуже рано полишили поле...

- Характер тому посприяв, а важка травма довершила справу. 1959 року в "Динамо" повернувся Ошенков, і я вирішив назавжди повернутися до Миколаєва. Звісно, покликали в тамтешню команду і я, повагавшись трохи, згодився. Що мав невичерпний до кінця потенціал, засвідчило запрошення з Донецька. Допоміг "Шахтареві" уникнути аутсайдерської долі, та наступного року зазнав важкої травми і 30-річним поставив остаточно крапку в кар'єрі.

- І відразу перейшли на тренерську роботу?

- таке тоді було майже неможливим. Через якийсь час узяв мене в Укрраду товариства "Динамо" тодішній її керівник Влох. Півтора року виконував функції куратора ігрових видів. І тільки після цього спробував тренерського хліба - в Хмельницькому.

- Смію стверджувати, що це й було вашим справжнім покликанням. Принаймні, в Україні тренерів вашої кваліфікації можна порахувати на пальцях.

- Я дійсно пригадую дебют, як період душевного піднесення. Хоча, може, просто знудьгувався за справжньою роботою... Та ні, щасливих днів і пізніше не бракувало. Виходить, тренерська діяльність і справді стала моїм покликанням.

- У Вас, пане Євгене, було багато команд, але історія засвідчує цікавий факт. Кликали Вас, здебільшого, в клуби, що пасли задніх, а полишали ви їх дуже добротними колективами.

- У мене була репутація рятівника. Друзі навіть жартували: мовляв кличуть Лемешка-пожежника, щоб розлучитися з Лемешком-будівником. Хмельницький, Львів, Миколаїв, Херсон, Харків, Запоріжжя... - як правило, приймав команду в критичному стані, та неодмінно відбудовував її, чи навіть, образно кажучи, про новобудову дбав. Можу сказати, завдяки чому, Сам був професіоналом, вимагав цього від підопічних і ніколи не дозволяв втручатись в справу дилетантам.

- Невже за командно-партійної системи це було можливим, пане Євгене?

- Хто хотів результату і мав розум, професіоналу ніколи не перечив. Якщо натрапляв на протилежне, йшов із команди. Пригадую, у Львові вивів "Карпати" з піке, заклав надійний фундамент на черговий сезон, отримав квартиру в місті й зробив там ремонт. І от повертаємося зі стартового виїзду, дуже успішного, до речі. Викликає мене заступник генерального директора заводу, куратор команди. Похвалив за високий результат, і раптом: "Ви, Євгене Пилиповичу, начальник і старший тренер, а це дві посади. Тому ми вирішили, що тренерські функції візьме на себе "Шапошников. Я мовчки встав і пішов з кабінету. Вже на порозі обернувся і тільки одне сказав: "Тоді вважайте, що я тут більше не працюю", Як опісля не вмовляли - кинув квартиру, все полишив.

"ІЗ СОЛОДКИМ СУМОМ ЗГАДУЮ МИКОЛАЇВ І ХАРКІВ".

- Вершина вашої діяльності - перемога "Металіста" в розиграші Кубка Радянського Союзу.

- Таке дійсно не забувається. Дехто й досі сприймає тодішню поразку московського "Торпедо", як величезну сенсацію. Звичайно, якщо виходити з передматчевої розстановки сил, то це правда. Та гру виграли ми - і цілком заслужено. Може й справді торпедівці недооцінили "Металіст" і переоцінили власні можливості. Безумовно, блискуче відстояв у воротах Ігор Кутепов - гарний хлопець і голкіпер чудовий. Але і на полі ми нічим не поступалися москвичам.

- Мабуть, отой "Металіст" і є вашою най улюбленішою - з тренерських часів - командою?

- Ні, з солодким сумом згадую Миколаїв початку 70-х років. І за складом, і в ігровому плані то була найкраща моя команда. А ще - "Металіст", але той, що виграв першоліговий турнір.

- Якщо вже зайшла мова про най-най, то кого зі своїх підопічних виокремите?

- І тут довго не роздумуватиму. Це - Ростислав Поточняк, моя багаторічна опора в "Металісті". Надійність на тлі високої майстерності - ось його найцінніші риси.

"УКРАЇНА - ЦЕ ФУТБОЛЬНА ДЕРЖАВА".

- Пане Євгене, яким вам бачиться вітчизняний футбол - сьогодні та в майбутньому?

- Я не належу до песимістів, адже добре знаю його потенціал. Він величезний. От реалізувати його сповна не вміємо - це біда.

- То, може, ліпше повернутися до "єдиного й нєдєлімого", де організація справи й організатори вищого класу?

- Про що ви кажете?! Невже без Москви не можемо розпорядитися власним багатством?! А щодо організаторів, то розповім вам епізод зі своєї харківської практики. Виграв "Металіст" друголіговий турнір і отримав із Москви повідомлення, що перехідну пульку проведе Харків. Готуємося до першого матчу вдома, спокійно і зосереджено. І раптом напередодні гри телефонують із союзної федерації: треба їхати до Грозного. Ось як - у день матчу ми змушені були вибиратися в дорогу. Прикладів подібного збиткування, повірте на слово, немало.

- Однак рівень внутрішніх змагань упав...

- Ще і як упав! Але не тому, що свій чемпіонат маємо. Зрештою, не футболісти відокремлювалися - вони взялися за справу вже в своїй державі. Біда наша, що порядку мало. Що фахівці не при ділі. Погляньте, хто командами керує. А тренує - хто? Далеко за прикладами ходити не треба. Тренер Рудаков вивів "Кремінь" на достатньо високий для нього рівень, але змушений був розлучитися з командою. І що, виграв від цього кременчуцький клуб?...

"Я ГРАВ З ЧОТИРМА МАЙСТРАМИ МІЖНАРОДНОГО РІВНЯ".

- Пане Євгене, розумію, що найулюбленішою вашою командою всіх часів було київське "Динамо". А в ньому ніколи не бракувало видатних футболістів...

- І це правда. Скажу відверто: за моїх часів у клубі грали чотири майстри міжнародного рівня. Будь така можливість тоді - прикрасили б вони найкращий європейський професійний колектив. Я назву ці Призвіща: Віктор Фомін, Олег Макаров, Віталій Голубєв і Юрій Войнов. Рівних їм у 50-х роках Україна не мала.

Валерій Валерко. Газета "Український футбол" 1995