"Знаменосец". Статья из газеты "Вечерний Харьков" за 1986 г.

Ось і залишилися позаду всі хвилювання. На Івана Опанасовича Жолдака хлопці дивилися тепер, як на справжнього героя. Бо це він знайшов такий дотепний вихід. Обгорнув себе дорогоцінним для них усіх Червоним прапором, а зверху одягнув простору "толстовку". Погладшав тільки трохи, але керівник і мусить бути таким, "при тілі". Митники навіть не звернули на нього уваги. Отже пронесло - заборонений подарунок харків'ян своїм німецьким друзям провезти через кордон вдалося досить легко. Тепер перед командою стояла інша проблема: де й коли передати прапор, адже ніяких мітингів або зборів програма візиту футбольної команди Харкова до Німеччини не передбачала.

- Тільки на стадіоні, щоб усі бачили, - висловив сміливу думку Сашко Шпаковський, і його усі підтримали.

Миколі Штанге якого до складу збірної узяли переважно як перекладача, доручили достати держак.

- Ти тільки не особливо розпатякуй там, для чого він нам, - навчав його Іван Привалов. - Потрібен і все. Нехай в останню мить дізнаються про прапор.

Увечері перед грою зібралися у холі Дрезденського готелю, обговорили склад на перший матч. Потім перейшли до головного - кому нести прапор? Якщо за статурою, то кращого за Івана Натарова прапороносця не знайти. Але ж не віддавати з рук у руки мовчки. Треба хоч кілька слів сказати, а Іван німецькою - нітелень.

- Понесеш ти, АДАМЕ, - запропонував Іван Опанасович, і скажеш їм від усіх нас, щоб гідними були такого подарунку.

Здавалося б, що тут особливого, пронести попереду команди кілька десятків метрів червоний стяг. Але хвилювався А.Бем так, що хлопцям це мимоволі впадало в очі. "Йди спокійно", - радив йому з-за спини Роман Норов (воротар). Та де там! Тільки у центрі поля, коли дещо стихла буря овацій, і 50-тисячний стадіон завмер у чеканні урочистої хвилини, А.Бем зумів приборкати нерви і виразно та чітко своєю рідною німецькою мовою розповів дрезденцям, що весь пролетарський Харків шле їм цей подарунок. Що міцною й надійною мусить бути дружба трудящих двох країн. А коли закінчив - неначе два тайми підряд відіграв. Вперше у житті був у ролі оратора...

Тоді, у серпні 1925 року, Адам відразу став головним героєм харківської збірної. Можливо, саме та коротенька церемонія передачі Червоного прапора стала для Бема своєрідним "допінгом". У Харкові, перед від'їздом, його планували використати як запасного гравця. Але ж з першого матчу невисокий правий інсайд грав із таким натхненням, що не ставити його до "основи" було вже не можна. Правда, 25 серпня гра закінчилась не на користь харків'ян. Втома після довгої дороги та неабияке нервове напруження дали про себе знати. Швидка й атлетична збірна Дрездена перемогла - 3:1. Але то була єдина поразка за все турне. А коли на його закінчення українці знову зустрілися з цією ж командою, гостям вдалося добитися реваншу - єдиний у грі красень-гол провів Адам Бем. Хлопці тоді жартували: "От і довів ти їм, що "наші" німці грають краще за "їхніх".

Чому його брали на роль запасного, зрозуміти неважко. Адже нашу збірну складено практично тільки з гравців "Штурму" та клубу імені Г.І.Петровського (колишній ТЛС) А клуб "Уніон" з Москалівки представляв лише А.Бем. От і дивилися на нього так само, як і на М.Штанге з "Балабанівців" або П.Бражникова з "Януса" - виконавців непоганих, але й не особливо помітних. Хоча саме у серпні 1924 року А.Бем став чемпіоном СРСР, вдало зігравши у збірній міста. Але тут до певної міри і випадок допоміг: покликали до збірної країни О.Шпаковського, от і звільнилося місце правого інсайда.

А якщо по правді, то й Адам у збірній не був новачком. Ще у червні 1923 року він успішно дебютував у її складі, граючи проти "Штурма". І в липні А.Бем одягнув форму харківської збірної, яка приймала на стадіоні "Саде" чудову команду Петрограда. У тому важкому, гострому матчі тільки йому, Адамові, за 20 хвилин до кінця зустрічі вдалося проштовхнути м'яч у сітку воріт пітерців. Як бурхливо тоді раділи уболівальники! Через кілька днів А.Бем грав і проти збірної Москви, але тоді вперше за 5 років харків'яни програли на своєму полі 0:1.

Гомінка одноповерхова Москалівка, де мешкала родина Бемів, була досить своєрідним куточком губернського міста. Вільної землі тут майже не було, і знайти зручне місце для ігрового майданчика було досить важко. Тому у футболі москалівці дещо відставали від інших міських районів. Виправляти це маловигідне співвідношення сил і взявся "Уніон". Біля керма цього робітничого клубу стояли двоє: могутній за статурою правий крайній, "дипломат" та дотепник Петро Чекмарьов та зовсім невеликий на зріст, завжди підкреслено витриманий, небалакучій інсайд Адам Бем. На стадіоні їх звали "Пат і Паташонок", у жодній іншій команді не було такої колоритної пари. Чекмарьов з Бемом були своєрідною "візиткою" "Уніону", його символом та талісманом.

Певну славу клубові приносив і його "допоміжний склад" - болільники, серед яких були і краща москалівська співачка Клавдія Шульженко та відома у місті спортсменка, яка й у футбол грала відмінно, Ірина Бугримова - майбутня всесвітньо відома приборкувачка хижаків. Таке неординарне оточення певний час і утворювало навколо "Уніону" загадковий ореол. Так, на чемпіонатах міста він програвав "Штурму" та ТЛС. Але нікому більше. І командою вважався міцною, кваліфікованою.

Коли в 1923 році колишні майстерні фон Дітмара, працівники яких і складали в "Уніоні" більшість, одержали назву завод "Світло шахтаря", команда прикрасила свої білі футболки великими літерами "СШ", що відразу заінтригувало болільників. Щоб це, мовляв, означало? А П.Чекмарьов незворушно пояснював: "Смерть "Штурму". Та коли у черговому матчі чемпіонату міста "Штурм" забив світлошахтарцям аж сім "сухих" м'ячів, прихильники футболу вже по-новому почали читати ці літери: "сім штук" - ось що вони означають.

У 1925 році, коли кращі сили харківського футболу зібралися під прапором "Динамо", Бема, гравця збірної УРСР, викликали теж туди, та він не зрадив заводський клуб, затишний стадіон у Карпівскому саду, своїх товаришів. Тренерські здібності, між іншим, у нього почали виявлятися вже тоді, а повністю розкрилися у 30-і роки. Глибоке розуміння тактичних побудов, бездоганне володіння технікою допомогли Адамові у цій новій відповідальній ролі. Невдовзі А.Бем очолив футбольний клуб "Сталінець", який виступав у першій групі першості міста. Щоб уявити собі, який у новоспеченого тренера був обсяг роботи, скажемо, що у 1939 році клуб, котрим керував А.Бем, виступав чотирма чоловічими та двома юнацькими командами. Понад 70 гравців мусив готувати цей завжди спокійний та витриманий наставник. Крім того, він наполегливо працював у президії міської футбольної секції, очолював комісію по проведенню змагань. А щоб завжди бути у тонусі, Адам Пилипович сам продовжував виступати у матчах ветеранів, бутси не знімав.

Коли в 1939 році вперше розігрувався кубок Харкова з футболу справжню сенсацію підніс бемівський "Сталінець". На старті турніру він з астрономічним рахунком 13:0! розгромив футболістів "Трактора" - ХТЗ. У спортивних колах, правда, досить своєрідно прокоментували цей факт. Занадто вже, мовляв, принциповим для обох тренерів був той матч. Адже обидва розмовляли з однаковим акцентом - німецьким. І обрусілий німець А.Бем виразно довів тоді австрійцю І.Груберу своє "я".

Поза футбольним полем вони були друзями. І в 1944-у, коли повернулися із Сходу, удвох стали до тренерського пульта тільки-но відродженої команди Південної залізниці, по одному почали збирати до неї гравців. Це вони, Бем з Грубером, підготували в 1945 році колючий сюрприз київському "Динамо" - "Локомотив виграв тоді у киян спочатку у фіналі Кубка УРСР 1:0, а потім і у 1/16 фінала Кубка країни - 2:0.

Хвороба та досить складні колізії сталінської епохи наступного року примусили А.П.Бема передати тренерський пост М.Ф.Кротову, пішов з команди і І.Грубер.

Та на цьому тренерська кар'єра А.П.Бема не закінчилася. В 1947 році він очолив "Дзержинець" заводу ХЗТМ, який зайнявши третє місце в чемпіонаті УРСР в 1946 році увійшов до числа команд другої групи чемпіонату країни. До речі, вивів дзержинців старий приятель І.А.Натаров. Адаму Пилиповичу довелось, по суті, створювати нову команду. Два роки він керував "Дзержинцем", а потім передав кермо Миколі Усикову.

Чесний, пунктуальний та дисциплінований Адам Пилипович до останніх днів життя працював з резервом, передавав свої багаті знання та досвід футбольній юні.

Ю.Грот. "Вечірній Харків"